Конституція України закріплює обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Таке піклування, турбота може знаходити свій прояв у особистому догляді, наданні матеріальної допомоги, представництві, захисті прав та інтересів батьків у різних установах тощо. Повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

У яких випадках діти сплачують аліменти батькам?


Підставою виникнення аліментного зобов’язання між повнолітніми дітьми і їхніми батьками щодо утримання останніх є склад юридичних фактів:
  • походження дітей (родинний зв’язок батьків і дітей);
  • непрацездатність батьків;
  • потреба батьків у матеріальній допомозі.
Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов’язок утримувати матір, батька у дочки чи сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.

Визначення розміру аліментних виплат


Закон передбачає примусовий порядок стягнення аліментів на батьків з їхніх повнолітніх дітей у випадку, якщо останні не надають матеріальної допомоги добровільно. Розмір аліментів на батьків визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. До уваги береться матеріальний та сімейний стан сторін, можливість одержання батьками утримання від інших осіб: дітей, дружини, чоловіка, а також своїх батьків. Також до уваги приймається отримання батьками пенсії, державних пільг, субсидій, наявність у батьків майна, що може приносити дохід тощо.


Таким чином, слід звернути увагу на те, що:
  • обов’язок виплачувати аліменти батькам може бути покладено лише на повнолітніх дітей;
  • потреба матеріальної допомоги полягає в тому, що батьки не мають можливості забезпечити своє гідне існування у зв’язку із відсутністю пенсій чи їх низького розміру, а також у зв’язку із відсутністю у них інших джерел існування;
  • непрацездатними визнаються особи, які досягли пенсійного віку, а також інваліди I, II та III груп.

Додаткові виплати, призначені судом


Позов про стягнення аліментів може бути пред’явлений:
  • до одного з дітей;
  • до кількох з дітей;
  • до всіх дітей разом.
У разі пред’явлення позову до одного з дітей, суд за власною ініціативою має право притягнути до участі у справі інших дітей, незалежно від того пред’явлено до них позов чи ні.


Аліменти, що сплачують діти на утримання своїх батьків, безумовно, повинні забезпечувати достатній життєвий рівень та необхідні умови для існування. Проте в сучасних умовах тяжка хвороба, інвалідність або немічність батьків потребують значних додаткових витрат, які не покриваються сумами сплачуваних дітьми аліментів. Саме з метою уникнення випадків матеріальної незахищеності батьків, встановлюється обов’язок дітей брати участь у додаткових витратах на батьків. При невиконанні дітьми обов’язку по сплаті додаткових витрат, батьки мають право звернутися за захистом своїх прав до суду.

Чи можуть діти бути звільнені від аліментних зобов’язань?


У виняткових випадках, якщо мати чи батько є тяжко хворими, інвалідами, а повнолітні дочка (син) мають достатній дохід (заробіток), суд може постановити рішення про стягнення з них одноразово, або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов’язаних з лікуванням та доглядом за ними.
Однак слід зазначити, що дочка або син можуть бути звільнені судом від обов’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати чи батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків.


У виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більш як три роки. Такий трирічний строк обумовлений відсутністю законодавчо закріпленого обов’язку у дітей щодо довічного утримання батьків, які не виконували своїх батьківських обов’язків. Разом з тим, при наявності виняткових умов, таких як, високий матеріальний рівень дітей, чистосердечне розкаяння батьків (батька, матері), передбачає можливість присудження таких аліментів.
Батьки і діти можуть врегулювати свої відносини за домовленістю чи договором, якщо це не суперечить вимогам законодавства і моральним засадам суспільства.
Вибори Президента України відбудуться 31 березня 2019 року і виборчі дільниці будуть працювати з 08:00 до 20:00.
Хтось лікується у іншій місцевості, хтось перебуває у відрядженні, на навчанні або відпочиває на курорті України та ще чимало ситуацій, коли виборець перебуває не за своєю звичайною виборчою адресою.


Але убачається, що найбільш актуальним згадане питання постало перед виборцями з тимчасово окупованих територій України. Лише за офіційними даними Міністерства соціальної політики України станом на 29 жовтня 2018 року вимушених переселенців в Україні зареєстровано більше 1 500 000 осіб, і не потрібно бути експертом, щоб зрозуміти, що реально таких осіб набагато більше.


Саме для такої категорії громадян і написана дана правопросвітницька стаття.
Проголосувати на прийдешніх виборах Президента України, знаходячись не за зареєстрованим місцем проживання, можливо через передбачену у законодавстві тимчасову зміну місця голосування без зміни виборчої адреси.


Нижче будуть наведені 3 кроки для зміни місця голосування з посиланням на законодавство.


КРОК 1
Знайти насайті Державного реєстру виборців ОРГАН ведення Державного реєстру виборців до якого необхідно подати відповідну заяву.
Наприклад у містах обласного значення з районним поділом, таких як Дніпро, такими органами є районні у місті ради.


КРОК 2
Скласти (заповнити) та подати встановленої форми заяву до органу ведення Державного реєстру виборців (ч. 3 ст. 7 Закону України "Про Державний реєстр виборців", п. 2.1. Порядку тимчасової зміни місця голосування виборця без зміни його виборчої адреси, який затверджений постановою Центральної виборчої комісії від 13.09.2012 № 893 "Про забезпечення тимчасової зміни місця голосування виборця без зміни його виборчої адреси";).
Подати заяву необхідно НЕ ПІЗНІШЕ НІЖ ЗА П’ЯТЬ ДНІВ ДО ДНЯ ГОЛОСУВАННЯ.


При поданні заяви громадянин пред’являє паспорт. Для військовослужбовців це також може бути посвідчення військовослужбовця або військовий квиток.
Бланк заяви та допомогу у її заповненні можна отримати у органі ведення Державного реєстру виборців.


Як вже зазначено у кроці 1, адреса у заяві має відповідати (бути підпорядкована) тому органу ведення Державного реєстру виборців, до якого звертається виборець. Наприклад, якщо виборець знаходиться у Індустріальному районі міста Дніпро, то необхідно заяву подавати доВідділу ведення ДРВ Індустріальної районної у місті Дніпрі ради.


Іншим варіантом є подавати до того органу ведення Державного реєстру виборців, яка відповідає обраній Вами (без прив'язки до місця перебування / проживання) виборчій дільниці, перелік яких можна знайти запосиланням. Наприклад, Ви знаходитесь поблизу міста Дніпро у селищі Обухівка, але хочете голосувати у якійсь ізвиборчих дільниць Амур-Нижньодніпровського району міста Дніпро. У такому випадку, заяву необхідно подавати доВідділу ведення ДРВ Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради.


Оскільки звернення виборця про зміну місця голосування має бути мотивованим (підкріплене відповідними документами) (ч. 3 ст. 7 Закону), "до заяви додаються документи (копії документів), які підтверджують необхідність тимчасової зміни місця голосування виборця без зміни виборчої адреси. У разі якщо до заяви додаються копії документів, їх оригінали пред’являються органу ведення Реєстру для перевірки вірності цих копій. До таких документів можна віднести довідку з місця роботи, довідку з місця навчання, документ, який підтверджує право власності або оренди на житло, яке знаходиться за місцем, де виборець хоче проголосувати, проїзні документи, путівка в санаторій, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. (Перелік таких документів не є вичерпним).", - зазначає на своїйсторінці Державний реєстр виборців.


Для осіб, у яких виборча адреса (зареєстроване місце проживання, "прописка";) знаходиться на тимчасово окупованій території, Порядок передбачає спрощення: такі особи МОЖУТЬ НЕ ДОДАВАТИ до заяви документи, які підтверджують необхідність тимчасової зміни місця їх голосування (п. 2.5. Порядку).


КРОК 3
Отримання виборцем ПОСВІДЧЕННЯ в органі ведення Державного реєстру виборців.
Про тимчасову зміну місця голосування виборцю видається посвідчення за встановленою формою; посвідчення, що підтверджує тимчасову зміну місця голосування виборця, підписується керівником органу ведення Реєстру, який його видав, та засвідчується печаткою цього органу; посвідчення підлягає обов’язковій реєстрації в журналі обліку посвідчень, які підтверджують тимчасову зміну місця голосування виборця; про отримання посвідчення виборець розписується в журналі обліку посвідчень, які підтверджують тимчасову зміну місця голосування виборця (п.п. 4.5. - 4.6. Порядку).


У задоволенні заяви особи про тимчасову зміну місця голосування може бути відмовлено з таких підстав: якщо заяву подано раніше утворення виборчих дільниць (дільниць для голосування) або пізніш як за п’ять днів до дня голосування; якщо встановлено, що особа, яка звернулася із заявою, не має права голосу на відповідних виборах чи референдумі; якщо заяву про тимчасову зміну місця голосування виборця визнано необґрунтованою; якщо до заяви виборцем не додано документів (копій документів), які підтверджують необхідність тимчасової зміни місця голосування виборця без зміни виборчої адреси, крім випадку, коли із заявою звертається виборець з тимчасово окупованої території (п. 4.10. Порядку).


Крім того, на сайті Державного реєстру виборців реалізований також програмний ресурс"Особистий кабінет виборця", де в розділі "Перевірка включення" Ви зможете перевірити інформацію про своє включення до Державного реєстру виборців; в розділі "Пошук дільниці" Ви можете здійснити пошук виборчої дільниці за адресою або на мапі, а в розділі "Мої вибори" Ви побачите усі виборчі кампанії, у яких можете взяти участь.
Нещодавно генпрокурор Юрій Луценко у своєму інтерв’ю заявив, що такий вид діяльності, як проституція, має бути узаконено. На цьому неодноразово наголошували і у Національній поліції, мовляв боротьба з цим бізнесом просто неможлива. Спробуємо прояснити ситуацію.



Дозволити не можна заборонити. Питання легалізації цієї індустрії насправді постало в нашій країні достатньо давно. Та чи є проституція проблемою? Давайте розбиратися. Насправді це вже перетворилося на справжню бізнес-піраміду, тільки неоподатковану. Як правило, під проституцією розуміються так чи інакше соціально організовані форми продажу сексу. Стихійною формою такої організації є відносини повій з сутенерами - чоловіками, що забезпечують в тій чи іншій мірі їх безпеку і поставляють їм клієнтів. Більш складною формою організації проституції виступають публічні будинки, в яких може бути зібраний цілий «трудовий колектив».

Проституція повністю легалізована в восьми країнах Європи, таких як Нідерланди, Німеччина, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина, Угорщина та Латвія. Проституція там дозволена, але суворо регулюється державою. Представниці цієї професії проходять спеціальні форми фізичного, медичного і психо-емоційного контролю, офіційно реєструються і можуть працювати. Офіційно зареєстровані повії мають всі цивільні права працюючих, в тому числі отримують соціальну допомогу, відпустки та інше.

Існує декілька видів узаконення цієї професії. Окрім легалізації, існує таке поняття як декриміналізація. Різниця між декриміналізацією і легалізацією в тому, що при декриміналізації не існує спеціальних механізмів, створених для безпосереднього контролю проституції, причому одночасно відсутнє і поняття дозволеності, кримінальна відповідальність не передбачена.
Говорячи об’єктивно, в Україні проституція вже давно офіційно декриміналізована. Штрафи за заняття проституцією мінімальні – попередження або накладення штрафу від п'яти (85 грн) до десяти (175 грн) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Якщо попадешся повторно протягом року, отримаєш штраф від восьми (136 грн) до п'ятнадцяти (255 грн) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Тобто представницям цієї професії буде вигідно «працювати» навіть тоді, коли їх почнуть штрафувати щогодини, адже година роботи повії коштує набагато більше, аніж сума штрафу.

По факту, кримінальної відповідальності за торгівлю своїм тілом в Україні не передбачено, лише адміністративне стягнення, а отже проституція декриміналізована. Одначе дуже суворо карається сутенерство, тобто втягнення особи в заняття проституцією або примушування її до цього – за це передбачена кримінальна відповідальність, а такі особи караються позбавленням волі. Тож, якщо виокремлювати ці дві речі, легалізація і так вже декриміналізованої проституції майже нічого не змінить, а от про легалізацію сутенерства не може бути й мови.
Позитивні сторони легалізації:
  • Величезний прибуток до бюджету. І це не дивно, адже мільйони грошових коштів від доходу з цієї бізнес-піраміди обходять оподаткування і йдуть до приватних кишень, причому це зовсім не обов‘язково кишені самих повій.
  • Часткове, але значне подолання корупції у цій сфері, адже не дивним є те, що десятки подібних пікантних салонів у кожному місті країни, скоріш за все, фінансують правоохоронців чималими хабарами, щоб залишатися «непоміченими».
  • Підвищення рівня цих послуг і зменшення ризиків для «клієнтів», адже за умови легалізації жриці кохання проходитимуть всебічний контроль, в тому числі медичний, що означає зниження ризику поширення захворювань, що передаються статевим шляхом.
Негативні сторони легалізації:
  • Збільшення рівня корупції на підставі отримання дозвільних документів.
  • Значний ріст кількості місць розпусти з рекламами, вивісками тощо, це може негативно вплинути на моральні якості суспільства.
  • Розповсюдження сутенерства, оскільки офіційні путани шукатимуть «роботодавців».
В будь-якому випадку, історично закладена у суспільстві професія ніколи не зникне, оскільки задоволення статевої пристрасті є цілком природнім інстинктом людини, як жінки, так і чоловіка, і будь-які заборони навряд до чогось призведуть, а от направити такий “попит” у правильний бік цілком можливо.
Законодавчо насправді це зробити не так і важко. Достатньо прийняття закону про внесення змін до деяких законодавчих актів і чіткої регламентації у правових нормах, визначення конкретного порядку отримання дозволу на заняття відповідним видом діяльності, впровадження справжнього контролю. Проте, менталітет наших співгромадян ще не зовсім готовий до такої масштабної законодавчої операції, в розумінні більшості українців закладено негативне ставлення до тих, хто за тих чи інших умов став представником цієї професії, тож мабуть почати необхідно все ж з викриття корупційних схем, направлених на збагачення окремих можновладців в обмін на безпеку тих, хто називається сутенерами, з одночасним підвищенням для них відповідальності за такі дії.
В Україні шлюб будується на особистих немайнових та майнових правах, взаємних обов'язках подружжя, а також на засадах взаємної поваги та любові. Нажаль, на практиці це виявляється не завжди так, маємо невтішну статистику. Чималий відсоток шлюбів не витримує навіть декількох років, а про «срібні» і «золоті» весілля в останнім часом чуємо вкрай рідко.


Сім’я – союз конкретних осіб і, як справжній соціальний інститут, має зміцнюватися. Сім’я починається з утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами родини. Сімейні відносини мають будуватися на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, підтримки і допомоги один одному. А для кожної дитини важливе сімейне виховання, духовний та фізичний розвиток. Звичайно, такі відносини мають чітко регулюватися і ця місія покладена на сімейне законодавство.

Говорячи про сім’ю та шлюб, слід звернути увагу на їх правовий статус. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства, її складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Одинока особа має всі права члена сім'ї. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Шлюбний вік для чоловіків та жінок встановлюється у вісімнадцять років. Нагадаємо, до 2011 року шлюбний вік для жінок встановлювався у сімнадцять років. В будь якому разі особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. Цьому є декілька причин. По-перше, кожен з подружжя вже досягає статевої зрілості, завдяки чому фізично розвинена пара може народити здорову дитину, а по-друге вже повністю формується розумовий розвиток, особи готові до дорослого життя.

Згідно з Декларацією прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, жінки і чоловіки, що досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати родину. При цьому вони мають однакові права на шлюб.

Є випадки, коли особи бажають зареєструвати шлюб ще до досягнення шлюбного віку. Відбувається це з різних причин, наприклад, пара вирішує народити дитину, що є найпоширенішою підставою. За заявою особи, яка досягла шістнадцяти років, за рішенням суду, їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Тобто молоді наречені, яким виповнилося шістнадцять років, але ще немає вісімнадцяти, мають право звернутися до суду за місцем свого проживання з відповідною заявою і суд, встановивши, що це відповідає інтересам особи, може надати їй таке право.

Слід розуміти, що заява про надання права на шлюб не може подаватися представником такої особи, батьками чи особами, які їх замінюють, - тільки особисто, згода батьків для цього не вимагається, хоча може братися до уваги. Але не все так просто. Для встановлення дійсної необхідності створення такого раннього шлюбу суд має розглянути наявні докази, що вказують на реальну важливість такого вчинку. Як показує судова практика, такими доказами найчастіше є фактичне створення сім’ї, народження в такій сім’ї дитини, вагітність неповнолітньої жінки. Суд надає неповнолітній особі право на укладення шлюбу саме з конкретною особою, про що чітко зазначає у своєму рішенні. Тобто одержання права на шлюб стосується визначеної особи і для реєстрації шлюбу з іншою людиною необхідно знову ж таки звертатися до суду з відповідною заявою. Звичайно, у тому випадку, коли наречені обидва є неповнолітніми, кожен з них має подати до суду заяву про надання права на шлюб. Наречені зобов’язані попередити один одного про стан свого здоров’я. Особи, які вступили до шлюбу до досягнення повноліття, набувають права і обов’язки в повному обсязі з часу вступу до шлюбу.


Сама по собі державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства. Дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері, а дружина - повагу до батька. Кожен з подружжя відповідальний один перед одним і перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній, дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї. Така гармонія досягається спільними зусиллями і за умови побудови міцного сімейного фундаменту і збереження протягом багатьох років справжніх сімейних цінностей – шлюб приречений на успіх. Пам’ятайте це.
Право власності охороняється законом і воно є непорушним. Саме по собі право власності не виникає – його породжують послідовні юридичні дії, направлені на набуття майнових прав та обов’язків для визнання особи власником. Це можуть бути такі правочини, як купівля-продаж, дарування, міна, спадкування, приватизація та інші. Право власності може виникати за набувальною давністю, при створенні нової речі, а також на новостворене нерухоме майно. В усіх випадках незмінним для остаточного набуття речових прав є такий елемент, як реєстрація права власності, оскільки право власності на нерухоме майно виникає в особи з моменту його державної реєстрації. Це і є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів набуття речових прав на нерухоме майно, шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав. При цьому орган, який уповноважений здійснювати таку реєстрацію, вчиняє тільки відповідні дії в межах чинного законодавства і сам по собі не є особою, яка може заперечувати або визнавати право власності.

За всі роки існування інституту реєстрації права власності, вона проводилась різними способами та різними суб’єктами і на сьогодні ми маємо удосконалену модель – електронний державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, який є єдиною державною інформаційною системою, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об’єкти та суб’єктів таких прав. Провести державну реєстрацію наразі можна у державних реєстраторів прав на нерухоме майно або у нотаріуса. Слід відмітити, що інформація про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, що міститься у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є відкритою та загальнодоступною.

Для максимального спрощення доступу до такої інформації спеціально створені електронні сервіси Мін’юсту, за допомогою яких інформацію за об’єктом нерухомого майна та суб’єктом речового права можна отримати в електронній формі через офіційний веб-сайт Міністерства юстиції України. Інформація про зареєстровані права та їх обтяження, отримана в електронній чи паперовій формі за допомогою програмного забезпечення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, має однакову юридичну силу та використовується відповідно до законодавства. Записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. Але в тому разі, коли внесені дані не відповідають паперовим документам, останні все ж таки мають пріоритет. Це додатково забезпечує гарантію для суб’єкта права власності у збереженні даних про майнові права у разі виникнення непередбачуваних обставин, наприклад при внесенні до реєстру неправдивої інформації.

Слід зауважити, що наразі всі органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також суди підключені до реєстру і мають безперешкодний доступ до нього, а тому вимагати від громадян надання оригіналу або нотаріально посвідченої копії паперового документа їм заборонено, що значно зменшує бюрократичну складову, яка раніше мала місце при отриманні адміністративних послуг від держави.
У зв’язку з останніми подіями, котрі відбуваються на Сході нашої країни, громадянам доводиться доволі часто стикатися з ситуаціями, коли їх родичі уходять з життя на тимчасово окупованій території України, внаслідок чого унеможливлюється реєстрація факту смерті органом державної реєстрації актів цивільного стану. Дане питання є дуже актуальним на сьогоднішній день, адже раніше не було подібної судової практики.

Так що ж потрібно робити в такому разі? Куди звертатися та які підготувати документи?
Перш за все потрібно знайти кваліфікованого спеціаліста-юриста або звернутися до місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Другим кроком буде збір необхідних документів для складання заяви до суду.

Відповідно до законодавства України саме суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану. Дана заява може бути подана родичами померлого або їхніми представниками до суду за межами такої території України. Подається вона до суду за місцем проживання заявника.

Для складання даної заяви, за наявності, необхідно буде мати такі документи:
  1. Копія паспорту та ОКПП Заявника
  2. Копія паспорту померлої особи
  3. Копія Свідоцтва про смерть
  4. Копія відмови органу реєстрації актів цивільного стану у проведенні державної реєстрації смерті
  5. Копія Лікарського свідоцтва про смерть
  6. Копія Довідки про причину смерті
Останнім кроком буде подача заяви про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України зі всіма додатками до суду.

Справи про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України (Постанова від 17.03.2015 № 254-VIII), розглядаються невідкладно з моменту надходження відповідної заяви до суду, а ухвалені судами рішення підлягають негайному виконанню.

У рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.
Останнім часом в Україні почастішали випадки, коли родичі вимушені позбавляти батьківських прав матір чи батька дитини, а в деяких випадках і їх обох. Це пов’язано перш за все з низьким рівнем соціальної відповідальності осіб, які взяли на себе сміливість народити дитину, але не спроможні її виховувати та забезпечити належний життєвий рівень не тільки дитині, а й навіть собі.
Вибір юриста та звернення до суду
Важливим чинником у роботі з клієнтами, які звернулися за правовою допомогою з приводу позбавлення батьківських прав, є саме індивідуальний психологічний підхід до кожного, адже головну роль тут грає довіра до правозахисника, який вестиме справу відносно дитини. Доводиться мати справу не тільки з сухими юридичними нормами, як, наприклад, при розгляді справ з договірних або інших майнових відносин, а й розкривати сторінки особистого життя людини, вдаючись в подробиці. Для родичів це завжди стрес, а тому ведення справи такого роду вони можуть довірити не кожному юристу.
Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Коли позбавляють батьківских прав
Підставами позбавлення батьківських прав є негативні дії або бездіяльність щодо дитини, але застосовуються вони тільки у разі їх повного доведення, адже це є кардинальним, крайнім заходом, а справи такого роду відносяться до розряду непростих.
Батьки можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вони:
· не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
· ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини;
· жорстоко поводяться з дитиною;
· є хронічними алкоголіками або наркоманами;
· вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
· засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Втрата батьківських прав: наслідки
Позбавлення особи батьківських прав викличе цілий ряд юридичних наслідків. Особа, позбавлена батьківських прав, втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання, але не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини. Така особа перестає бути законним представником дитини; втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми; не зможе отримати в майбутньому право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування, а також втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною. Слід зазначити, що позбавляється вона навіть права бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником інших дітей.
Для попередження подібних ситуацій слід підвищувати рівень соціальної відповідальності населення. Ключову роль у цьому грають життєві інстинкти, завдяки яким проявляються почуття батьківської любові та турботи. Нехтування батьківськими обов'язками може в подальшому призвести до негативних наслідків у житті дитини як з моральної, так і з правової точки зору.
Днями усю країну облетіла шокуюча новина: ніби-то поховати померлого родича тепер можна виключно після отримання спеціального рішення суду та лише за результатами експертизи, яка триватиме декілька днів. Ряд всеукраїнських телеканалів оголосив про це у вечірніх новинах, підкріпивши інформацію відповідними коментарями. Так це чи ні? – розвіюємо міфи.

Насправді законодавчі зміни у цьому напрямку все ж таки відбулись, це факт. Але стосуються вони не усіх, а тільки осіб, котрі пішли з життя неприроднім шляхом. Нововведення торкнулися лише кримінального процесуального законодавства, що передбачає обов’язкове призначення і проведення судової медичної експертизи, яка тепер призначатиметься за ухвалою суду в рамках кримінального провадження. Тобто це ті випадки, коли людина була позбавлена життя, внаслідок чого порушується кримінальна справа. Так було і раніше, проте порядок призначення судової експертизи надавав слідчому можливість самостійно визначати експерта та доручати йому проведення такої експертизи, що дуже часто супроводжувалося ознаками корупційних ризиків. Зараз же вона призначатиметься на підставі ухвали суду за клопотанням сторони кримінального провадження, при чому її проведення доручатиметься виключно державним спеціалізованим установам.

Судова експертиза є дослідженням, яке проводиться на основі спеціальних знань з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду. Проте родичам небіжчиків, померлих своєю смертю, замовляти її все ж таки не доведеться, тому підстав для хвилювання немає. Жодних законодавчих нововведень, які б змінювали загальні правові засади здійснення процедури звичайного поховання, до діючого законодавства не вносилося і поки не передбачається вносити. Більше того, кожен має право ще за життя скористатись правом виразити волевиявлення щодо ставлення його тіла після смерті. В Україні гарантується належне ставлення до праху померлих та збереження місць поховання. Міфи в сторону!
Право на спадщину – це невід’ ємне право кожного громадянина, яке однак виникає внаслідок втрати близьких осіб і залежить від наявності у спадкодавця повного обсягу майнових прав щодо спадкового майна. Це означає, що для видачі спадщини нотаріус, у якого відкрита спадкова справа, повинен мати повний пакет правовстановлюючих документів спадкодавця, включаючи відомості про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно. Іноді трапляється, що пройшовши шлях оформлення правовстановлюючих документів, особа через певні суб’єктивні чи об’єктивні причини зупиняється перед основним і останнім етапом – реєстрацією права власності.
Що ж робити спадкоємцям, які маючи на руках правовстановлюючі документи, не можуть отримати спадщину через відсутність у спадкодавця державної реєстрації права власності на об’єкти спадкування? Ще донедавна відповідь на це питання була однозначною – звертатись до суду із позовною заявою про визнання права власності в порядку спадкування, що супроводжувалося низкою складнощів, таких як необхідність проведення оцінки майна з метою визначення судового збору, його сплата, певний час очікування. Судові інстанції були буквально нагромаджені подібними справами, але у спадкоємців не було іншого вибору.
Відтепер внаслідок успішної законотворчої роботи ця процедура надзвичайно спрощена, у про судовий порядок вирішення таких питань можна забути. Що змінилося? Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень доповнений новими нормами, які дозволяють спадкоємцям бути заявниками в процедурі державної реєстрації прав за спадкодавцем. Для цього подаються документи, що підтверджують набуття спадкодавцем права власності на нерухоме майно, витяг із Спадкового реєстру про наявність заведеної спадкової справи та документ, що містить відомості про склад спадкоємців, виданий нотаріусом чи уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, якими заведено відповідну спадкову справу. Таким чином, право власності реєструється за особою, яка за життя не встигла цього зробити, з обов’язковим зазначенням відомостей про смерть такої особи, що дає спадкоємцям можливість отримати спадщину в повному обсязі.
Нерідко спадкоємці стикаються з тим, коли від певного юридичного факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав, або немає можливості одержати чи відновити загублений, знищений, пошкоджений документ. Як приклад, після здобуття нашою країною незалежності, почався активний переклад прізвищ на українську мову при заміні старих паспортів на нові, що в свою чергу викликало помилки при написанні прізвищ. Це призвело до того, що написання прізвища особи в різних документах відрізняється від його написання в паспорті, а коли спадкоємці хочуть отримати свідоцтво про право на спадщину, отримують відмову від нотаріуса. Такі проблеми вирішуються судом в порядку окремого провадження, який є видом непозовного цивільного судочинства і в порядку якого розглядаються цивільні справи. Реалізація права на отримання спадщини у такому випадку залежить від встановлення судом юридичного факту, який в свою чергу породжує юридичні наслідки. У судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб.
Таким чином, якщо наприклад у заповіті чи в іншому правовстановлюючому документі є помилка, спадкоємцю необхідно звертатись до суду із заявою про встановлення факту належності документу. Така заява подається до суду за місцем проживання особи. При цьому необхідно подати докази того, що цей документ належить заявнику і що організація, яка його видала, не може внести до нього відповідні виправлення. Це узгоджується з правовою позицією вищого судового органу в українській системі судочинства і за умови правильної підготовки відповідної заяви спадкоємці, як правило, отримують від суду позитивні рішення та реалізують свої спадкові права.

Землі, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, можуть виділятися власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості). Порядок звернення громадянина за отриманням дозволу на відведення земельної частки (паю) та необхідний перелік документів, які є підставою для отримання такого дозволу, регламентований законодавством.
Правом на земельну частку (пай) наділені колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку, а також їх спадкоємці. При цьому, сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією, є основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай). Також такими документами є свідоцтво про право на спадщину або рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).
Виділення земельних ділянок здійснюється на підставі рішення відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації, в залежності від місця розташування паю. Для цього необхідно подати заяву про виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості). Земельна частка (пай) виділяється, як правило, однією земельною ділянкою, але за бажанням власника земельної частки (паю) йому можуть бути виділені дві земельні ділянки з різним складом сільськогосподарських угідь. Якщо таку заяву спільно подає подружжя, їм виділяється одна земельна ділянка у спільну власність.
Рішення щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) у межах населених пунктів приймають сільські, селищні, міські ради, а районні державні адміністрації - за межами населених пунктів.
Останнім часом досить поширеною стала ситуація, коли громадяни на постійній основі проживають безпосередньо у власних дачних (садових) будинках, які, як правило, знаходяться на території садівничих товариств. Громадяни власними зусиллями проводять реконструкцію таких будинків та здійснюють підведення інженерних комунікацій, що дає можливість проживати в них не тільки в літній період, а й цілий рік. Доволі часто власники таких будинків мають бажання зареєструвати в них своє місце проживання. Як свідчить практика, з даним питанням громадяни звертаються з метою реалізації основних прав і свобод, до яких зокрема відносяться участь у виборах, одержання пенсій, інших соціальних послуг, а у більшості випадків – для отримання субсидії.
Для отримання можливості реєстрації місця проживання у будинку, його статус необхідно спочатку змінити з дачного (садового) на жилий. Переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки здійснюється безоплатно органами місцевого самоврядування села, селища, міста, з якими відповідні дачні поселення та садівничі товариства пов’язані адміністративно або територіально.
Для застосування механізму переведення дачних і садових будинків у жилі будинки необхідною передумовою є їх відповідність будівельним нормам. При цьому земельні ділянки, на яких вони розташовані, повинні мати цільове призначення «для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд». Земельні ділянки садівничих товариств віднесені до категорії земель сільськогосподарського призначення і мають цільове призначення «для індивідуального садівництва», що передбачає право будівництва на ній саме дачного (садового) будинку, а тому переведення його у жилий фонд можливе після зміни цільового призначення землі на цільове призначення «для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд». Разом із заявою про переведення дачного чи садового будинку у жилий будинок, громадянин, який є його власником, або уповноважена ним особа подає до виконавчого органу місцевої ради звіт про проведення технічного огляду дачного чи садового будинку з висновком про його відповідність державним будівельним нормам і на підставі цього приймається рішення про переведення будинку у жилий.
Таким чином, переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки, створює належні умови для реалізації громадянами права на вільний вибір місця проживання.
В процесі реалізації конституційного права на землю громадянам нерідко доводиться стикатися з ситуаціями, коли приватизація земельної ділянки розтягується у часі або відкладається на невизначений строк у зв’язку зі складністю цього процесу або необізнаністю громадянина у певних законодавчих положеннях. Доволі часто громадяни-члени садівничих товариств мають на меті приватизувати земельну ділянку, що знаходиться у них в користуванні.

За нормами діючого законодавства, якщо бажана земельна ділянка перебуває у користуванні інших осіб, процесу приватизації повинна передувати процедура її вилучення з обов'язковою згодою на це землекористувача. В Україні велика кількість садівничих товариств, але не всі ці землі належать на праві постійного користування безпосередньо садівничому товариству. Непоодинокими є випадки, коли земля для ведення садівництва передавалася за державним актом на право постійного користування підприємствам, установам, організаціям різних форм власності з метою наділення їх працівників земельними ділянками, а вже потім організовувалося садівниче товариство як юридична особа. При цьому у статистичній звітності держгеокадастру земля і дотепер залишається зареєстрованою за первинними набувачами, діяльність яких як юридичних осіб нерідко виявляється давно припиненою.

Земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, вилучаються за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування, на підставі заяви заінтересованої особи. Головною умовою для вилучення земельної ділянки є нотаріально посвідчена згода землекористувача, яка після отримання дозволу на розробку документації із землеустрою також буде включена до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Для встановлення користувача земельної ділянки до заяви необхідно додати належним чином завірену копію державного акту на право постійного користування землею, а також довідку про підтвердження свого членства у садівничому товаристві, графічні матеріали бажаної земельної ділянки та установчі документи садівничого товариства.

У випадку, коли як зазначалося вище, юридична особа за якою зареєстровано право постійного користування землею, виявилася припиненою - тобто ліквідованою, припинення її прав на земельну ділянку здійснюється шляхом прийняття розпорядником землі рішення про припинення права постійного користування землею. Вилучення в такому разі не застосовується.

Архив

«  
Май 2019
  »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31